12 - 13 КВІТНЯ, 2018
UA / EN

Володимир Горбулін: Путінська Росія приречена на протистояння із Заходом та програш

13 квітня, 18:20

Після переобрання президента РФ Володимира Путіна на Росію чекає три безальтернативності: приреченість на Путіна, приреченість на протистояння із Заходом та неминучість програшу Росії у цьому протистоянні.

Про це заявив директор Національного інституту стратегічних досліджень України Володимир Горбулін під час 11-го Київського Безпекового Форуму у Києві.

"18 березня Володимир Володимирович Путін нічим не ризикував, процедура переобрання була завідома формальністю і ні на що не могла вплинути. Саме тому сьогодні ми маємо три виміри безальтернативності, пов'язані з обранням Путіна на черговий термін президентства. Перша — це приреченість Росії на Путіна. Друга — це приреченість Росії на протистояння із Заходом. Третя — неминучість програшу Росії у цьому протистоянні”, - сказав він.

За словами В.Горбуліна, Росія приречена на Путіна тому, що вона втратила усі інші можливості національного розвитку. Він зазначив, що росіяни живуть в страху і джерело страху всередині кожного громадянина РФ: “Усе в РФ тримається на Путіні: пенсії і зарплати, опалення і порядок на вулиці, територіальна цілісність і міжнародний статус. Росія живе зі страхом того, що без Путіна все це розвалиться”.

Таким чином, Росію скував страх стабільності, а причина його криється у режимі політичної безальтернативності. “Росія не може собі дозволити демократію і навіть дискусію. Біля Кремля треба ходити пошепки і в бахілах, як біля лежака смертельно хворого”, - сказав директор НІСД.

Він наголосив, що нинішній стан неминучого протистояння із Заходом цілком влаштовує російське керівництво, “оскільки відповідає тому курсу на агресивну самоізоляцію, який продиктований внутрішніми завданнями Кремля”.

В.Горбулін вказав на причини, чому Путін зацікавлений у протистоянні із Заходом: “На цьому побудовано його внутрішня легітимність, відновлення імперії, геополітичні амбіції, утвердження російської ідентичності. Захід не може бути другом, бо він більший, сильніший та сучасніший та у своєму розвитку не залежить від Росії...Для нинішнього російського режиму немає нічого гіршого, ніж визнати західні правила та позбутися власних ілюзій...Конфронтація із Заходом дозволяє Кремлю виступати від імені усього російського народу”.

Крім того, протистояння із США, НАТО і до певної міри з ЄС є сьогодні найбільш вигідним геополітичним позиціонуванням Росії, яке в тактичному плані дає їй більше переваг, ніж недоліків: “РФ зробила заявку на те, щоб очолити антизахідний тренд, який сформувався об'єктивно на даному західному етапі”.

В.Горбулін наголосив на тому, що немає сумніву у тому, що “на більшості майданчиків, на яких веде свою гру Росія, вона програє”: “Блеф буде відбито і реальність поверне свої права”.

За його словами, у Москві зараз готові до нової “холодної війни” і виторговують собі лише “комфортні умови перебування у бункері”. Втім, директор НІСД висловив сподівання, що “комфортність самоізоляції для Путіна світові столиці не готують, а готують швидку і всеосяжну капітуляцію на умовах переможців”.

Текст промови пана Володимира:

БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ У КОНТЕКСТІ МИНУЛИХ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ У РОСІЇ

«Організатори форуму запропонували мені в якості базового концепту виступу поняття безальтернативності. Це цікавий підхід, який, можливо, й справді дає ключ до розуміння нинішньої безпекової ситуації у світі загалом та у зв’язку з російськими загрозами, зокрема.

Вісімнадцятого березня В.В. Путін нічим не ризикував, процедура переобрання була завідома формальністю і ні на що не могла вплинути.

Саме тому сьогодні ми маємо три виміри безальтернативності, пов’язані з обранням Путіна на черговий термін президентства.

Перше – це приреченість Росії на Путіна.

Друге – це приреченість путінської Росії на протистояння із Заходом.

І третє – це неминучість програшу Росії у цьому протистоянні.

От таку варіативність без альтернативності я і хотів би розглянути.

Отже, чому Росія приречена на Путіна? Тому що вона, по суті, втратила всі інші можливості національного розвитку. 76 відсотків голосів на підтримку діючого президента – це не ознака сильної нації. Це скоріше симптом страху.

І справа не в тому, що вибори контрольовані, і адміністративний тиск досягнув масштабів радянської епохи. Джерело страху росіян не зовні, а всередині кожного громадянина цієї держави. Усе в Російській Федерації тримається на Путіні – пенсії і зарплати, опалення і порядок на вулицях, територіальна цілісність, міжнародний статус. Росія живе з усвідомленням того, що без Путіна уся ця конструкція може миттєво розвалитися, як це вже трапилося з Радянським Союзом. Отже ,Росію скував страх втрати стабільності. Причина його виникнення дуже проста – вона криється в у режимі політичної безальтернативності, в якому Росія живе з 2000 року. Безальтернативність завжди є передбачуваною, і тому є підставою для формування уявлення про стабільність. Щоправда – міфічну стабільність.

Росія не може дозволити собі демократію, і навіть дискусію вона собі дозволити не може. Біля Кремля треба говорити пошепки і ходити в бахілах, як біля ліжка смертельно хворого.

Чи відповідає дійсності це уявлення росіян про неспроможність Росії жити нормальним життям вільної країни? Чи, можливо, це – штучно сформований психологічний і світоглядний стан, який допомагає команді Путіна утриматися при владі? Цікаве питання, яке потребує додаткового вивчення.

Не можна сказати, що ця ситуація є для керівництва Російської Федерації новою чи несподіваною. Цю перспективу чітко можна було побачити вже у 2011-2012 роках. До речі, саме тоді були, вочевидь, прийняті остаточні рішення щодо дестабілізації України. Але основні вклади, які зробив Кремль «на чорний день», це вклади в лояльність еліт, лояльність мас, а також у переозброєння і реорганізацію армії.

Нинішній безальтернативний Путін – це Путін в глухій обороні, який закриває Росію від решти світу і управляє ситуацією за допомогою страху. У нього в арсеналі є страх для внутрішнього користування і страх на експорт.

Тепер друге питання: чи існує для такої Росії якийсь інший варіант зовнішньої політики, окрім протистояння із Заходом?

Гадаю, що ні. Нинішній стан цілком влаштовує російське керівництво, оскільки відповідає тому курсу на агресивну самоізоляцію, що продиктований внутрішніми завданнями Кремля. «Самотність Росії», про яку пише сучасний ідеолог імперії Владислав Сурков, є єдино можливою моделлю виживання. Якщо не для Росії, то для режиму Путіна – точно.

Існує дві найголовніші причини, чому Путін зацікавлений у конфлікті між Росією і Заходом.

По-перше, на цьому побудована його внутрішня легітимність. Відновлення імперії, геополітичні амбіції, утвердження російської ідентичності на протиставленні Заходу – це та місія, яку обрав для себе режим, і на яку він отримав згоду від суспільства.

Захід не може бути другом, тому що він більший, сильніший, сучасніший, і в своєму розвитку не залежить від Російської Федерації. Так, партнерство Росії з Америкою, Європою і їхнім спільним дітищем – НАТО – цілком можливе, з функціональної точки зору. Можна сказати, що воно навіть є природним і, певною мірою, відповідає інтересам обох сторін. Але у цьому партнерстві Росія не просто отримує роль молодшого партнера, але й змушена була б виконувати певні правила та позбутися певних ілюзій. А для нинішнього російського режиму немає нічого гіршого, ніж визнати західні правила і позбутися власних імперських ілюзій. Тому що тоді втрачається усе, що має для нього цінність.

Від цих цінностей путінська Росія не відмовиться ніколи. А конфронтація із Заходом дозволяє Кремлю виступати при цьому від імені всього російського народу.

По-друге, протистояння зі США, НАТО і, до певної міри, з Європейським Союзом є сьогодні найбільш вигідним геополітичним позиціонуванням Росії, яке в тактичному плані дає їй більше переваг, ніж недоліків.

Російська Федерація зробила заявку на те, щоб очолити антизахідний тренд, який сформувався об’єктивно на даному історичному етапі. Тут співпали багато факторів. Це і криза Європейського Союзу, і втома Америки від світового лідерства, і пробудження ісламського світу, і амбіції Китаю, і економічна криза, і вичерпаність ресурсів зростання, не говорячи вже про ідеологічні, інформаційні чинники, стан міжнародного права і міжнародних безпекових інституцій.

І все це тому що нібито Захід довів світ до нинішньої кризи, а Росія несе в нього певну альтернативну мораль і альтернативний порядок. Дивним чином цей новий російський порядок співпадає з політикою Асада в Сирії, Мадуро у Венесуелі, входить у резонанс із політикою керівництва Китаю, Ірану, Туреччини, об’єднує крайніх лівих Греції, крайніх правих Угорщини та всі можливі радикальні сили в Європі.

Протистояння із Заходом забезпечує лідерство й ініціативу Росії в багатьох питаннях поточної світової політики і дозволяє їй відгравати набагато більшу роль, ніж та, що була б співмірна з її реальними можливостями і ресурсами.

І, нарешті, третя теза – про те, чим усе це може закінчитися.

Немає сумнівів у тому, що на більшості майданчиків, на яких сьогодні веде свою геополітичну гру Москва, вона програє. Блеф буде викрито, і реальність поверне свої права.

Кремль може ще довго маніпулювати своїми близькими партнерами і союзниками, використовуючи їхні інтереси, залежність, ілюзії щодо намірів і можливостей Росії. Ми самі донедавна були в цьому стані тривожної невизначеності, безуспішно намагаючись зрозуміти, чого хоче Москва і як слід розуміти її слова і дії. Важкий урок 2014 року повернув нам здатність бачити речі такими, як вони є.

Сподіваюсь, що при цьому відкрилися очі не тільки у нас. І на пострадянському просторі у Путіна вже навряд чи залишилися надто довірливі партнери. Але на даний час у більшості країн-сателітів немає гідної альтернативи тим відносинам, які пропонує їм Російська Федерація.

Інша справа – Захід. Досить дивно було спостерігати намагання домовитися з Путіним, пояснити йому щось, зрозуміти його логіку, допомогти зберегти обличчя і т. ін. Ця гра наповнювала Кремль ейфорією та відчуттям уседозволеності. І навіть зміна тональності та перехід до політики стримування не надто суперечили російському плану дестабілізації. У Москві готові до нової «холодної війни» і виторговують собі лише комфортні умови перебування в бункері.

Але останні слова, дії та рішення, які ми спостерігаємо у Вашингтоні, Лондоні та Берліні, дають підставу сподіватися, що на Заході все ж таки мають альтернативний сценарій майбутнього. І що комфортної самоізоляції для Путіна світові столиці не готують. А готують швидку і всеосяжну капітуляцію на умовах країн-переможниць.

Можливо, Росії справді судилося стати базовим елементом нової системи міжнародної та євроазіатської безпеки. Але не в тому сенсі, як про це мріють російські стратеги. Нинішнє керівництво Російської Федерації переконливо показало свою нездатність бути надійним, передбачуваним партнером. Росії не можна довіряти. Світ зацікавлений у тому, щоб подібні агресивні, реваншистські режими надалі не мали можливості руйнувати мир і стабільність.

Можу запевнити, що Україна має «секретну» зброю для протистояння такому руйнуванню. Як запевнила сьогодні зранку з цієї сцени пані Роуз Геттенмюллер, НАТО хоче повчитися в України, як протидіяти гібридним загрозам. Звісно, ми готові це робити.

А що Путін? Старий і новий: той, до якого всі звикли, і той на якого всі сподіваються.

Новий Путін як і старий не потребує «оппонирование», він «оппонирует» сам собі. І його розрекламована державна стабільність вступає в протиріччя з реаліями всередині Росії. І Росія стає країною, в якій нічого не повинно статися, але може статися все. Це новий стан системи і суспільства, досвіду існування в такому стані немає ні у кого».

ДЛЯ ІНФОРМАЦІЇ:

Щорічний міжнародний захід «Київський Безпековий Форум», започаткований Фондом Арсенія Яценюка «Відкрий Україну» у 2007 році, є платформою для дебатів із найактуальніших питань безпеки в Європі та Чорноморському регіоні. Метою Форуму є посилення співробітництва у сфері безпеки між Європейським союзом та Чорноморським регіоном, підвищення рівня обізнаності про розвиток безпеки серед ключових гравців, посилення ролі незалежних та неурядових акторів у вирішенні безпекових проблем в Європі.

Захід проводиться за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні, Фонду Маршала, Фонду Віктора Пінчука, Королівського інституту міжнародних відносин «Chatham House» (Велика Британія), та Регіонального представництва Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні.


Партнери